Interview Clips

Коли почалася війна, я зрозуміла, що я більше схожа на (…) равлика. Я схожа на равлика, і мій дім там, де я і там де моя дитина. Тобто я свій дім ношу на собі. Те, що ми взяли з собою, так, як ми виїжджали машиною, ми змогли взяти деякі речі, навіть Андрій взяв свою іграшку [сміється], хоча дорослий хлопчик, але взяв свою іграшку, це Доктор Йодо із “Зоряних воєн” [сміється]

Вийшла на роботу, попрацювала там 4 місяці, і 24 лютого почалася війна. Вона в мене почалася 23 вночі. Ну, 24 якби вночі. Е-е, тому що в консульстві є така тема. Напевно всім приходила  ось ця смска, коли Ви виїжджаєте за кордон – “Якшо з Вами шось трапилось – ось дзвоніть по цьому номеру”. Ну ось на цьому номері так було, що чергова була я. І-і відповідала на всі дзвінки я. І десь двадцять… Е-е, ну ось з 23 на 24, десь в (…) в час, напевно, ночі, в мене був перший дзвінок від громадянина. Це був Харків. І запрос був від нього такий, що, е-е, “закрили авіасполучення, я маю летіти”, ну, куди він там летів. “Закрили авіасполучення, я не можу летіти, що мені робити, допоможіть”. Ну, а  ми як диппреставництво, ну ніяк не можемо впливати на приватні якісь компанії, які там самостійно перевозять громадян. Я максимально намагалася всіх заспокоїти. В цих, всіх 150 тисяч дзвінків, які отримала в ту ніч. А-а, і у всіх було: “Вот”, значить, “почалася війна, тут в нас вибухи”, тра-та-та. Чесно, в Одесі в той момент це сприймалося дуже… Яка війна? Ну типу, Ви про шо? Дочекайтеся ранку — все буде добре.

Для мене це не перший раз перебування. Для мене більш-менш звично. Але звичайно, що відчуття сутності в дому тобі, де ти народився, зростався, формувався, воно не змінить. Я не знаю, скільки його можна витіснити, що заміне відчуття, мабуть, німець. Таке німецьке філософське слово. Йогарн. Це відчуття родинності. Це дім, це там, де родився. І там, де…Для мене, можливо, трохи як некрофілія, але відчуття дому, там, де могила твоїх батьків, тата з мамою.

Я пам’ятаю прилетіла сюди, переліт був гарний. Але я приземлилася сюди, оці форми треба було заповнити. Я їх заповнила, якусь бумажку мала заповнювати, писати, чого я сюди прилетіла взагалі. І там було шось “в гості або на роботу”, шось таке. А нам всім видають ворк перміти ж в аеропортах, по цій CUAET програмі. А я іду, я дивлюся, і думаю: “Та я не знаю, чого я сюди прилетіла взагалі – я в гості до друзів”. Мені друзі сказали, шо можу в гості на три місяці приїхать. Я приїхала в гості. І коли я давала, офіцер там була якась жінка така ще. Ну, вона мені не дуже, знаєте, якшо чесно, показалась. І я їй даю ту бумажку, корочє, і вона дивиться на мене, дивиться, каже: “В тебе, тіпа, ворк перміт”, там туда-сюда, каже: “Ти не в гості сюда приїхала – ти на роботу сюда приїхала”. Бере, чьоркає мою анкету, ставить типу цей, ворк, воркер, чи шось таке. І ось цей маленький момент він мене так вибив з себе. Я стою там, я дивлюсь на неї. Оце якісь дрібниці оці, знаєте, вони дуже на нас якось емоційно, особливо в той момент, впливали. Я іду за своєю валізою, і я просто сижу. Я розревілася там. Ну, я поревіла сиділа годину. Потім я вже забрала свою валізу. Там вже Дженні стояла чекала мене. Я сиділа в іміграційці, чекала на той ворк перміт. Вже якась жінка… Тобто в аеропорті коли ж ти стоїш, чекаєш на когось – там видно, хто ще чекає українців. Бо хто з прапором, хто ще з чимсь. І вже я сиджу в цій іміграційці, якась жінка “лєва” до мене підходить, каже: “А ти Настя? Там, тіпа, тебе чекають. Там, тіпа, мої якісь родичі написали  мені, шо там якісь люди чекають тебе. Чи ше напиши їм, чи все з тобою нормально, тіпа”.

АП: в червні, здається, почало, почали оформлювати документи, проект «Sunflower».

НХФ: Угу.

АП: «Соняшник». (…) Який нам насправді дуже допоміг.

НХФ: Угу, угу.

АП: В цьому. Коли ми приїхали – вони знайшли нам хост фемілі.

НХФ: Угу.

АП: Е-е, ми жили 2 місяці в хост фемілі. Нас ніхто не виганяв. Нам казали, шо «живіть іще».

НХФ: Угу.

АП: Це абсолютно молода пара.

НХФ: Угу.

АП: Двадцять три і двадцять шість років.

НХФ: Нічого собі.

АП: У них маленька дитина. Так, ми жили у них у бейзменті. (…) Я просто чесно Вам скажу, я дуже дивувалася, (…) і задавала завжди собі запитання – чи змогла би я так зробити.

НХФ: Угу.

АП: Пустити чужих людей. Це не про те, шо хтось щось вкраде, ну, фізично.

НХФ: Угу, угу.

АП: А вкра-, впустити в дім – це значить впустити в свою територію людей.

НХФ: Угу, от так.

АП: Це потрібен час приділяти їм. Тобто люди, які приїхали абсолютно. Знаєте, ми приїхали, в мене відчуття було ніби я на іншій планеті.

24 февраля мне позвонила моя дочка. Дочка у меня училась в Харькове на тот момент. И со слезами на глазах кричала, мама нас обстреливает, Харьков. Это где-то было в районе полпятого утра.

– Анечка. Ей 18 лет сейчас. Она студентка. Сейчас второй курс закончила университета Кузнеца, именинник Семена Кузнеца в Харькове. Ну что, когда…Да, в пять утра. Ну мы в Мариуполе, у нас 2014 года постоянно были какие-то обстрелы на окраине. Я жила Караслевой берега города. И там Широкино, недалеко от нас, там 10 километров буквально. И мы…Да, когда обстреляли в 2015 году Восточный, я видела это с окна, как обстреляли Восточный, когда людей очень много погибло. И мы постоянно на протяжении этих восьми лет постоянно что-то слышали, какие-то взрывы. Ну уже, наверное, как наши мариупольцы говорили, уже мы к тому же привыкли. И, конечно, я успокаивала дочку, говорила, Аня, ну не может такого быть, я говорю, ну не может быть война. Но потом, когда включила телевизор и увидела, что Россия объявила специальную военную операцию, я поняла, что это уже не шутки. Да, где-то, наверное, в районе пяти утра первая ракета, которая упала на мирное население и попала в дом моей свекрови. Они чудом выжили, но дома не осталось.

Ті, які станцію захоплювали – вони уїхали, у нас приїхали нові якісь їхні військові, а-а, то вже було охорона спецьоб’єктів, якась російська. То-о вони вже і на прохідной стояли, і-і, м-м, нас, е-е, (…) дивилися, обшукували, от. Е-е, (…) ну, і з кожним разом, коли я прохідну проходив, я бачив, як вони відносяться до працівників. Тобто це були провокації якісь, нецензури іноді, погрози, е-е, що, ну, було некомфортно і було, скажімо так даже, навіть страшно.

ЯМ: ми і сваримося, і.

НХ: Так воно ж нормально.

ЯМ: Так.

НХ: Здається, шо ви вже настільки свої, ви вже такий кістяк, ну то так, так.

1:54:22

НХ: Ам, (—) шо взагалі для Вас значить дім?

ЯМ: Дім?

НХ: Можна в Вас запитати це?

ЯМ: [зітхає] Дім для мене (…) це там, де тобі добре. Там, де ти в безпеці. (…) І там, де ти можеш хотя б (…) шось планувать.

НХ: Угу.

ЯМ: Ну, а, як. Я не кажу (…) набагато там, так. Так, звісно, (…) люба людина, яка (…) я маю, я навіть не так скажу.

НХ: Угу.

ЯМ: А, люба людина, яка живе в цьому житті, мені здається, повинна, а, строїти якісь довгострокові плани.

НХ: Угу.

ЯМ: Бо якшо ти просто так живеш.

НХ: Угу.

ЯМ: Як бактерія, да?

НХ: Угу.

ЯМ: Поїли, поспали, поїли, поспали, ну то, ну, це, це дуже низький, я не знаю.

НХ: Угу.

ЯМ: Як бактерія, да?

НХ: Ну так, так.

ЯМ: А от (…) всі повинні, да, планувати і бачити якесь своє майбутнє. Майбутнє дітей, особливо. Коли, коли, (…) коли вже є діти, ти вже повинен думати не тільки про себе, а й вписувати (…) майбутнє своєї дитини або дітей, в своє майбутнє.

ЮБ: Багато блокпостів росіян, російських, на кожному блокпості роздягали, перевіряли татуювання наші українські, ну будь-які, ну неважливо. У нього нічого, ніякого татуювання немає і так вони, ну, якщо ти стоїш без нічого, навколо тебе 5-10 чоловік 

АВ: Озброєних.

ЮБ: зі зброєю, і вони почуваються себе як вдома. [Голос тремтить] Я уявляю, що 

АВ: Що пережив.

ЮБ: да мабуть не уявляю взагалі, що він пережив. Ось. На останньому блокпості, це був уже комендантська година, його роздягли, передивлялися, сумку см, дивилися, телефон дивилися, щоб ніяких не було українських там, націоналістичних якихось там фото. І знайшли фото в нього з, він як камуфляжна одежа в нього, ну він це по роботі 

АВ: Лісники ж носять,

ЮБ: це лісники,

АВ: так, так.

ЮБ: а мисливці носять оцю одежу. [передає розмову між чоловіком та російськими військовими] “Ага, ти воєнний”. “Да який я воєнний, ось у мене воєнний квиток, він знятий з обліку, ви бачите печатка? Це не то, що я зараз свіжу поставив, а це я  поставив”, це ще коли він проходив 

АВ: Медкомісію якусь. 

ЮБ: медичний огляд, але це було дуже давно, це ще до війни було. Ось. І уже щось вони хотіли, я не знаю, що вони хотіли, він каже, а я йому на день народження подарувала [замислилась, згадує слово] як, портмоне, як це “кошельок”

АВ: Ну wallet [сміється] 

ЮБ: wallet [сміється]. Я знаю на англійській, я не знаю як уже на українській буде wallet. [сміються обоє] І був на замовлення і там була фраза як, він був шкіряний і фраза була “Ми в тебе віримо [голос тремтить] і безмежно любимо” і ініціали мої і доньки.

АВ: Мгу.

ЮБ: І він відкриває, ну це було на російській мові, ми російськомовний регіон, і він відкриває, той воєнний, і бачить оце, шо написано, і питає: “А ці хто?” Ну, тіпа, моя дружина і моя донька, ці ініціали “М” і “Ю”. Він так закриває, всьо, хлопці, тіпа пропускайте його. Ну, взагалі, всі питали: “Куди їдеш, чого їдеш?” “Ага. За батьками. Ось прописка. Я живу, з міста, всьо” І каже: “Здається цей 

АВ: Врятував.

ЮБ: цей wallet врятував”. Що він дістався, все добре

АВ: Таким аргументом став.

ЮБ: Так, мабуть. Мабуть.

АВ: Як оберіг своєрідний для чоловіка, 

ЮБ: Так.

АВ: він став для Вашого.

ЮБ: Здається так.

 ЛЛ: і от ми мали ці такі 2 дні, в підвалі 40 людей: 20 дітей, 20 дорослих. І от ми піклувалися про них. Це були люди з села. Наші церковні вони не всі прийшли, там тільки трохи. Я би то сказала, прийшли ті, хто міг послужить.    

АВ: Мгу.

ЛЛ: Старенькі лишилися вдома і це був, як я казала, допомога людям в кризових ситуаціях. Ми почали робити це без теорії. Ми почали робити практику, до якої ми були не готові. У кожного була своя реакція на цей стрес. Діти були з нами. Ми навіть організували якото в лікарні: ми дезінфікувати, у нас була ця лампа, ми там виходили на вулицю. Ну це вже якби сформувалась така  як ще одна сім’я. 

АВ: Так.

ЛЛ: Ми були всі разом, і люди, які прийшли шукати прихистку в церкві, ну це вже означає, шо люди зломані і їм потрібно це дать. Вони туда прийшли знайти те, що вони очікують знайти: спокій. Вони очікують там знайти надію. І [посміхнулась] це було великим викликом для нас, в свою чергу показать свою надію, ну надію на ділі, а ну як би і, але ми люди,

АВ: Так.

ЛЛ: і у всіх однаковий стрес, страх і [зітхнула]

НХФ: А пройти можно было вот этот вот?

ЛК: Нам – да. Им – нельзя. А нам, получается, ну, то есть, и мы. И мы пешком выходили из Бердянска.

НХФ: (???), да?

ЛК: Да, там, через блокпост, всё.

НХФ: Да…

ЛК: Это наш был первый блокпост, вот. И-и, всё это, просто огромное количество машин, которое было на тот момент, которые хотели присоединиться к колонне. В общем, в конце концов, это, (…) порядка трёх тысяч человек.

НХФ: Угу.

ЛК: Выезжало в тот день (…) из Бердянска.

НХФ: Угу. В тот, который Вы?

ЛК: Да. Да, и, ну, очень много было людей (…), это была огромная колонна. Это, (…) посты, через каждый метр, блокпосты. Каждый, каждый был метр, ты, тебя проверяют. Ну, не меня.

НХФ: Ну, понятно.

ЛК: Они больше проверяли, если выезжали кто-то из мужчин, вот. Потому што в автобусах и сидели, и стояли, и лежали, как уже, ну, по.

НХФ: Угу. Просто максимально, максимально были загружены.

ЛК: Вот. И (…), очень сильно отличались ДНРовцы от российских солдат.

НХФ: Да? Какими…

ЛК: Сразу, сразу, мгновенно. Мгновенно. Своим поведением «замечательным», да. Вот, што бы, значит, ну, у нас не должно было быть в руках телефонов, не должно было быть наушников. Потому што к моему сыну придрались тогда, што.

НХФ: Угу.

ЛК: Почему он в, наушник у него в ухе, вот. Ну, «А вдруг ты нас записываешь?» Это вот такая была.

НХФ: Угу.

ЛК: Вот, ну и мужчин проверяли телефоны, у них проверяли военные, проверяли татуировки. Их каждый раз выводили с автобуса, их раздевали, одевали, вот (…)

НХФ: И блокпост каждые два метра?

ЛК: Кажд-, каждые два метра. Я.

НХФ: Мужчины?

ЛК: Да, да, да.

НХФ: …раздеваешься.

ЛК: Да, да.

НХФ: Кошмар.

ЛК: Это ещё. Это ещё, можно сказать, это, за эти вот 10 дней, как только вот начали выезжать из города, да, там, мариупольцы, это вот такая была.

НХФ: Угу.

ЛК: И, в конце концов, мы приехали в один, это было, мы выехали, там, в 8 утра. естественно, это, до Запорожья, там, 200 км, ну, по сути дела – несколько часов езды, да.

НХФ: Угу.

ЛК: Вот. Мы выехали в вос-, в семь утра, в семь утра мы вышли из Бердянска, в 8 мы выехали, допустим, да. И в 11 ночи мы были на, (…) возле Токмака уже. Вот, последний блокпост, и нас остановили, не пропустили. Не выпустили. Вот. И-и, вот это вот вся, ну, то есть, там такая заправка, што-то такого плана, вот. Естественно, нерабочая, но сам факт, што вот эта вот территория. И-и, нас оставили ночевать, вот, до утра, вот. Естественно, нихто не брал еду, воду, потому што все думали, што это мероприятие будет длиться не так долго, как.

НХФ: Да.

ЛК: Как, (…) как, как это тогда происходило. Поэтому мы, (…) так как детей-то полно.

НХФ: (???)

ЛК: Естественно, начали дети есть хотеть.

НХФ: Конешно.

ЛК: И пить просить, как-то так. Они привезли нам воду. А-а.

НХФ: Угу.

ЛК: Где-то из канализации набрали.

НХФ: Угу.

ЛК: Вонючая такая.

НХФ: Ой.

ЛК: Да. (…) Вот. А потом привезли нам хлеб.

НХФ: Ага.

ЛК: Привезли хлеб, раз-, начали раздавать хлеб, вот. А начались звонки. Ну, то есть, естественно, лю-, связь-то есть уже. И-и, очень многие люди начали постить в.

НХФ: (???)

ЛК: Ну, там Facebook, Instagram, да, вот, стоим, там, а-а.

НХФ: Угу.

ЛК: Значит, возле Токмака, нас не выпускают, и всё в этом духе. В общем, короче, не суть дела. с-, сам факт, што-о, (…) они там буквально там, может, одному автобусу хле-, или двум хлеб выдали хлеб,

НХФ: Угу.

ЛК: И потом прекращают, говорят: «До тех пор, пока вы не, (…) выдадите тот», (…) нехорошим словом, как бы, назвали человека, «кто выложил в интернет».

НХФ: Ах! Да.

ЛК: «Ну, мы вас не выпустим, вы ничё не получите», вот.

НХФ: Кошмар.

ЛК: Да, это было вот так вот.

НХФ: Пришлось выдать?

ЛК: Там. Нет! Вы знаете, ну, это. Это просто без-, ну, мы ещё 4 часа и как-бы да, просто, што дети голодные были. А то. А где-то перед, в 4 часа вечера, а-а, привезли хлеб опять, снова. Привезли ребят, которые снимали видео, вот. Всё нам раздали, и через 15 минут нас выпускают с (???), ну вот. Через кадыровцев, этот последний пост кадыровцы стояли.

НХФ: Розкажіть трошечки про потяг, чи треба було якось? Як місце там знайти? Чи треба було в черзі стояти? Мадіна трохи говорила.

АВ: Так, нам дуже пощастило, бо виїжджали через місяць.

НХФ: Ага.

АВ: І трішки вже спав цей, коли люди їхали на одному місці три людини.

НХФ: Ага.

АВ: Коли люди їхали на валізах, в проходах, біля туалету, на сходах. Тобто як хто міг. Ми вже їхали, все гаразд, було 4 місця, я пам’ятаю, на 6 людей. Ну, тобто, це вже намного кру-, простіше.

НХФ: Краще трішечки, так. Так. І ми кажемо водію, нашему людині, яка супроводжує нас: «А коли ми приїдемо?». А він каже: «Я не знаю, і приїдемо чи». Бо нам дуже пощастило, що ми уїхали саме в цей день, бо наступного дня (…) був, була бомба саме біля цих, цього залізничного потягу, де ми їхали. Боже, так, так.

АВ: Я пом’ятаю, ми так, з Мадіною, вже заспокоїлися, їдемо мовчки, ніхто нічого не розповідає, сидимо, і я (…) пом’ятаю, як заходить жінка з трьома дітьми, чоловікам же не можна. Вона та троє дітей. І (—) [зітхає], сидить хлопчик біля вікна, і з іншої сторони – батько. І він починає плакати: «Татусь, я не хочу, будь ласка. Я не хочу, я не хочу тебе кидати. Будь ласка, не треба» [зі сльозами на очах]. І ми з Мадіною це чуємо, і знову нас як прориває, і ми не можем заспокоїтися. О, да [зітхає], коли діти (…) залишають своїх батьків, своїх близьких, не важно кого. [зітхає] Коли тобі потрібно. Не тому, що ти хочеш. Так, є люди, які їдуть до війни просто в іншу країну, бо вони хочуть цього. А ти вимушений це робити. І це дуже різні речі. [зітхає]

МБ: Так, цей елемент я в дорогу вже брала, додавала.  А це ось так штучка. Ой, вона досі заклеєна! Зараз. Чекайте. 

НХФ: Оце те, що Ви казали, обліпили скотчем?

МБ: Так, секундочку, візьму ножиці. Я перепрошую, я не пам’ятала, що воно так.

НХФ: Та нічого, все добре. Може і слава Богу, що не треба було відкривати. Це щоб вода не попадала?

МБ: Так, це щоб вона і що завгодно. Тобто.

НХФ: Це ж стільки часу пройшло, а Ви зараз тільки це робите.

МБ: Так. Ось. А, тут плівка харчова ще. 

НХФ: А, тут така, це ж не скотч.

МБ:  Тут зверху скотч, а всередині харчова плівка ще. Я не пам’ятаю харчову плівку, чесно кажучи. Так, зараз. О, вже бачу папірчик. Ось. Так. Папірчик. І вот. “Я, Роман Євтухов, 29.08. 2014 року народження. Живу у селі Святопетрівське, Богдана Хмельницького 5Б, квартира 8.  Мої батьки – Маша, телефон, Марія Бурцева, такого-то року народження. Лора – номер телефону, Данило Євтухов, військовослужбовець ВСУ”. Ой, ще ВСУ писала, не ЗСУ. “Дідусь – Бурцев В’ячеслав, Київ, рік народження, номер телефону. Прабабуся – Бурцева Романія Луківна, Тернопіль. Бабуся Галя Лісовенко, Київ, таке-то. Родичі в Німеччині – Оля, тьотя, номер телефону. Польща – Любачівська Наталя, номер телефону. Це  моя троюрідна сестра. Угорщина, Будапешт – хрещена, Катерина Колесник. Україна – хрешений, Олександр Надтока”. Ось так. Контакти ще. Всі не повинні померти. Хтось із цього всього списку повинен вижити. Це була наша логіка. Значить Рому знайдуть завдяки цьому, і знайдуть з ким йому бути потім. Ось, така була наша логіка. Але насправді я пам’ятаю, як ми… Дивно, що тут немає сліз на цьому листочку. Оскільки це було дуже важко усвідомлювати, що ти пишеш своїй дитині такі речі. Ось.

ЕК: У меня растут дети.

НХФ: Угу.

ЕК: Я хотел бы, што б у них было будущее, я (…) никоим образом не хочу обидеть (…) Латвию, никаким образом.

НХФ: Угу.

ЕК: Но, я хочу, што бы мои дети (…) жили в, в безопасно. В более безопасной стране. То, што там (…) делала Россия, угрожая и по сегодняшний день.

НХФ: Угу.

ЕК: Угрожая.

НХФ: Угу.

ЕК: Странам Балтии, и тому подобное. Вы сами меня можете понять.

НХФ: Да.

ЕК: От. мы воспользовались этой программой, и-и, да, действительно, мы очень благодарны. Я думаю, все украинцы, которые находятся здесь – они очень благодарны, што вот, их приняли (…)

Мы ничего толком о другом районе не знали, мы не знали, живы-не живы наши родственники. Потому шо обстрелы бесконечные. 11 марта у нас был второй прилёт в наш дом. И такой прилёт, спасибо что живы остались случайно, потому что (…) [зітхає], дети хотели пойти заклеивать окна – холод страшный. И запнулись об стол. И в этот момент прилёт на второй этаж. Сносит полностью (…) шестого у нас снесло третий этаж, а (…) одинадцатого у нас снесло полностью второй, и части-, то, что оставалось третий частично, тоже снесло его. Часть оставалась, его снесло полностью вторым. И тут начинается пожар ( ⸻ ). Бежать некуда. Холод. Везде обстрелы. Продуктов… Стоял тревожный такой чемоданчик – детям хоть кашу какую-то и воду, потому што если мы выбежим без продуктов – у людей тоже продуктов нет. Вот моя подруга, которая инвалид без ноги, она в подвале ела собачий корм, пока был. А потом нашли прелый рис. Размачивали и ели. Ну не было еды – правда! Люди голодали. Многие, кстати, мы ж тоже не знаем, (…) это тоже ж не говорят, многие от голода ж умерли и от переохлаждения. Старики, у которых нет окон, вот они легли и не проснулись. У меня учительница так моя школьная [ковтає клубок в горлі], она как вот. Поэтому 11 числа, да был прилёт. Я помню то, что паники не было, нихто не кричал. Мы, наверное, настолько все уже устали, что как-то вот по-другому реагируешь. Вот нету такого там.

Київ – таке ж саме. Там, хтось із друзів виїхав з Києва – ну, вже трохи по-, спокійніше. Вони вже виїхали. Щось таке. І якось, постійно якось начебто, м-м-м, ти і в Одесі, але в тебе душа по всій Україні. Тому що там, де є родичі, де є друзі, ам-м, дуже… Там в мене багато родичів ще у Дніпрі, і в, до них там прилітало. І там. Ну, в мене дядя, він такий, дуже оптиміст такий. Він там показував таке, як він там бомбосховище собі зробив в підвалі, там щось таке-то все. У нас є сімейний чат, на 30 людей. То єсть оце все родичі. І ми якось там обмінювались інформацією, також якось було поспокійніше, коли ти бачиш, що все добре. То єсть, якщо тобі відповідають, значить все добре.

MI: But the thing is, yeah, we all felt the pain. We all felt…like, how would I say? We, we still, we still think about it, we still talk about it. Even my friends that are not here in Canada, the ones in Europe. We still talk about what we left behind, we still talk about home. We still talk about Ukraine. You know, like, someone said, “It’s time to move and forget about it. Try to move ahead and, you know, and see if you can, you know, start…”

Yeah, of course, we are starting all over. But it’s hard to leave the past or leave home behind, you know, so like I always say, I always tell my wife, it’s hard to forget about where we’re from and truly it is hard to forget about Ukraine. I, might not be…Someone might not see me as white Ukrainian. But yeah, it’s hard. We talk about it, we’re thinking about it.

NKF: How do I know? You could have been perfectly born and raised in Ukraine, you know, it’s a multicultural country and I love it for it. You know, the more the merrier.

MI: Yeah, Ukraine, Ukraine gave me everything. I always say Ukraine gave me part of the things I know I couldn’t even get from my own country. It’s, it is, it is a normal thing. You know, I chose to stay there. I chose to have my family there. Like I, I would say I got more in Ukraine than what I had back home. So it becomes, it becomes a home for me. So it is hard, it is difficult seeing what is happening there. It has, it’s actually, you know, heartbreaking. Someone asked me if I would go back to Ukraine. My answer is yes, I’ll always go back to Ukraine.

НХФ: Що Вам зігріло в душу з того, що Ви купили в ту хату, якщо Вас можна запитати? Ясно, що прийшлося шукати там столи, стільці, і тобто…

НХ: Це був такий період на ентузіазмі. Ти робив тут все так швидко, дякуючи, знову ж таки, волонтерський був склад для українців. Тобто, не з першого разу нам вдалося шось таке толкове знайти. Але ми таки знайшли. А потім всі ці гаражні розпродажі. Це знову ж таки, літо, є така можливість. От власне на гаражному розпродажі ми просто так їдемо, і чоловік каже: “О, зараз давай зупинимося”. І він побачив, згорнутий такий був килим, широкий такий ворс у нього. Високий, точніше, так. За 20 долларів, шось, здається, таке. І він такий величенький, ми його постелили на кухні. У нас і стіл такий вийшов, шо він круглий. Не знаю, якось так цей килим для мене шось таке особливе. Може тому що він м’який. Чесно кажучи, я б ніколи собі на кухню не взяла такий килим. Але вже так сталося, і він мені дуже подобається.